Рубали руки

Рубали руки,
щоб не торкатися ніколи
душі…
З грудей лещатами
серця повиривали
ми –
один
одному…

Так треба, мабуть…

Німих очей
не приховати –
в них знищена любов.
А грати – ні це мур
із цегли слів,
що скам’яніли враз –
За ними більш нема
тепла й наснаги…

Мабуть, так треба…

Немає ліків,
що вгамують біль…
Не залатає дір
ні каяття,
ні забуття…
Ми понівечені
назавжди…

Не треба так,
мабуть, не треба…

13.12.02

««« назад ◊ дальше »»»